Погляд з України. Яким Алла бачить «рускій мір»
Українка пояснює, що означає «рускій мір» для неї і для нас.
Алла, українська офісна працівниця, яка більше десяти років пропрацювала в Росії, була категоричною.
- Захід – Сполучені Штати і Європейський Союз – завжди, абсолютно завжди, намагаються сприймати росіян, як рівних собі, - каже вона. – Але існує проблема. Величезна проблема. Це те, чого Захід, схоже, нездатний усвідомити: росіяни завжди, увесь час ставлять себе вище по відношенню до інших і завжди будуть дивитися на них. Таким чином, перетворюються на однобічні. Думаю, що Захід ще скоро це осягне, тому що він наївний.
Не використовуючи назви «рускій мір», Алла робить головний висновок, що це світобачення, яке плекають росіяни, непохитно утверджує думку, що культура Росії і її авторитарна система є вищою над всіма іншими і повинна домінувати у світі.
- В Росії людина, навіть із найнижчим становищем, яка загрібає сміття, все одно буде звисока дивитися на іноземців, - зазначає вона.- Вони сприймають і нас, і Захід, як нижчих за себе. Звісно, росіяни будуть з тобою розмовляти, але тільки за одної умови – вони отримають від тебе те, що їм потрібно. Вони завжди такими були.
- Усі росіяни?, уточнив я.
- Ну гаразд. Звісно, є небагато людей, які думають більш-менш по-іншому, але їх мало і більшість із них уже давно виїхали з Росії.
Для американців ідея «руского міра» може бути чимось на зразок Країни Оз. Але наше колективне невігластво у цьому питанні уже спричинило страшні наслідки для людей з інших частин світу. Відносно тих, хто провів деякий час у Росії, Алла наголошує на одній особливості, яку «рускій мір» досконало продумав – те, як вони нас сприймають. І Аллі це відомо.
Як і багато українських жінок, Алла має високу освіту: вона навчалася на медика ще в ті часи, коли Україна була частиною Радянського Союзу. Відтоді вона займала високе становище у приватних організаціях. В Росії це була керівна посада у великій логістичній компанії, що працювала і в Москві, і на Сахаліні, що на Далекому Сході Росії. Зараз вона працює в українському FedEx. Алла працювала у сорока різних країнах світу, де бачила, як росіяни взаємодіють з іншими. Цей досвід дав їй глибоке розуміння глобального контексту, в якому відбувається сьогоднішня війна. Що ж стосується нас, то погляд зсередини дає змогу пролити світло на неминучий конфлікт між «рускім міром» та рештою земної кулі, чимось таким, до розуміння чого Захід лише зараз починає наближатися.
Алла народилася в місті Дубні на заході України, посередині території, що має назву Волинь – регіону, розміщеному між центральною і східною Європою, між південно-східною Польщею, південно-західною Білоруссю та західною Україною, який має багатющу історію. У часи Російської Імперії вона також була відома як «Смуга осілості», де до другої світової війни проживала велика кількість єврейського населення.
- Моя бабуся по материнській лінії була українкою, може, полячкою, а дідусь -білорус. В час, коли вони познайомилися, ця територія ще була частиною Польщі. У вересні 1939 року, згідно з пактом Ріббентропа-Молотова, ці землі увійшли до складу Радянської України». Бабуся і дідусь Алли пережили другу світову війну, але після війни: «Мого діда заарештувала радянська влада, КГБ, і він багато років відсидів у Сибірському Гулагу. Його випустили на свободу, коли помер Сталін. Сталінські колонізатори, а перед тим Російська Імперія, переслідували українських «націоналістів», які з презирством ставилися до чужинської окупації і хотіли відновити власну державність і мову. Мої дідусь і бабуся і по батьковій, і то маминій лінії, говорили українською, - розповідає Алла.
Батько Алли також спілкувався українською, а російську знав «не дуже добре». Але її мама, лікарка, дуже добре розмовляла російською.
- Я виросла у двомовному середовищі, говорить Алла. Українською ми спілкувалися переважно вдома. Я ходила в українську школу, а там були уроки російської. Чомусь у дитинстві я поступово перейшла на російську, майже не використовуючи української. Перехід відбувся майже невідчутно!
- Дехто з маминих друзів також були лікарями і розміщувалися на радянський авіабазі неподалік. Багато з них прибули з різних частин Радянського Союзу, - пригадує вона. – Звісно ж, вони розмовляли з мамою російською.
- Коли йшлося про ці дві мови, завжди підкреслювалося, що російська краща, ніж українська. Коли я вперше в дитинстві поїхала до Києва, то помітила, що значно престижніше було говорити російською. У той час я не могла зрозуміти, чому. Згодом я дійшла до думки, що для того, щоб чогось досягти в Радянському Союзі, потрібно було бути на керівній посаді в комуністичній партії. Перед тим треба було вступити в молодіжну організацію «Комсомол», а це означало – спілкуватися російською. «Отож я повинна була стати комсомолкою, а потім – комуністкою, щоб мати змогу чогось досягти як медик. Якщо ти не член комуністичної партії, не станеш, скажімо, заввідділом у лікарні. Не було іншого виходу, окрім того, щоб розмовляти російською. В протилежному випадку ти пастимеш задніх; тобі не дадуть посади, бо ти не є членом партії». Чи вірила вона в радянську систему? «Ні-ні-ні! Поступово, з фільмів, з того чи іншого я зрозуміла, що на Заході краще. Але ж у Союзі була сильна пропаганда.
Алла закінчила школу в Дубні і склала вступні спити в медичний у Києві.
- Я непокоїлася, тому що, коли почала вивчати медицину в університеті, більшість занять проводили російською, - розповідає вона – я раптом повністю перейшла на російську в університеті, тому що там нею говорила більшість людей. В той час я навіть над тим не замислювалася. Це зараз я розумію, що все виглядало приблизно так: якщо ти говориш російською в Києві, або спілкуєшся суржиком, на тебе дивляться, як на людину другого сорту. А хто б хотів бути другосортним?
У 1996 році, за кілька років після того, як в Україні абсолютною більшістю люди проголосували за вихід із Радянського Союзу, Алла вийшла заміж і виїхала з чоловіком до Росії, де вони працювали в логістичній фірмі. Через десять років, у 2007, вона повернулася в Україну, де і донині працює між сигналами повітряної тривоги, відключеннями води, опалення та електрики.
Звучить сигнал повітряної тривоги.
Я якраз збирався детальніше розпитати про час, коли Алла перебувала в Росії, коли завив сигнал повітряної тривоги у моєму мобільному додатку, після чого зазвучали сповіщення про тривогу по всьому Києву (можна прослухати нижче).
Працівники ресторану вирішили, що серйозної загрози немає, тому немає потреби евакуюватися, тож ми могли продовжити . Але наша розмова перейшла на іншу тему – про криваве обличчя війни.
Мене цікавило, як склалося життя в Алли під час російського вторгнення, яке розпочалося 24 лютого 2022 року, точніше, про що вона думала тоді, в листопаді-грудні 2021, коли Путін почав стягувати війська поблизу українських кордонів?
- Я була переконана, що ніякого вторгнення не буде, - відповіла вона. – Як і багато інших людей, ми говорили: «Ні, не може такого бути! Це неможливо!» Я міркувала якось так: «Годі, ми живемо у цивілізованому світі! Чому Росія мала б робити щось подібне? Чим вони це пояснять?» Роздумуючи, я надто покладалася на гуманність, вважала, що такого не станеться. Як? Як це мало б стати можливим? До того ж в Росії живе багато українців, українці мають там родичів і сім’ї.
Коли в Алли виникла думка, що може початися вторгнення? Жінка опустила погляд на своє горнятко з кавою:
- Я не вірила, що Росія може напасти до того часу, поки вона справді цього не зробила. 24 лютого 2022 року я планувала працювати вдома через ковід. Це мав бути звичайний день, але на 2 годину пополудні в мене мала відбутися зустріч в офісі. Отож я поставила будильник на за п’ять дев’яту ранку. Як завжди, вночі мій телефон був вимкнений, на беззвучному режимі. За п’ять дев’ята будильник спрацював. Я прокинулася, глянула на телефон, як це роблю в будь-який інший день. Хмм…, - сказала я собі. – Що за пропущені дзвінки? Був пропущений дзвінок від племінниці. Інший був з роботи від начальника відділення – він зазвичай не дзвонить мені перед дев’ятою ранку. Що таке? Щось дуже дивне! Спочатку я зателефонувала до начальника відділу. Коли від відповів, відразу запитав мене: «Ти що, нічого не знаєш?». Я сказала: «Про що ви?» Він відповів, що Росія напала. Ось так я і дізналася.
Я просто сиділа приголомшена. Зробила собі каву. Потім подзвонила до подруги Галини. Після того – до мами в Дубно (вона і далі живе в Дубні, це в західній, більш безпечній частині країни). Я дбаю про маму, про себе. Поки що з нами все гаразд». Інші близькі і рідні - дорослі, вони впораються самі – вирішила Алла. «Але що робити мені? Я подзвонила до хлопців з управління будівництвом, колишніх військових, і запитала одного з них, що, на його думку, буде тепер? «Київ під захистом, - відповів він, - не думаю, що вони нападуть на Київ. Може, тобі варто поїхати до мами?» Чи поїздка не буде більш небезпечною, ніж перебування тут. Як мені доїхати до мами? Я увімкнула телевізор і зрозуміла, що, якщо це надовго, то напевне, мені потрібна якась їжа. Невідомо, що буде далі.
Фактично, частина російських військ уже увійшла в деякі райони Києва. Я подзвонила кільком друзям, які живуть на околицях міста, і вирішила, що це не найкраща пора, щоб куди-небудь вирушати. Саме тоді почалися скупчення людей і метушня. Люди почали бігати по місту зі спакованими речами, шукаючи виходу. Я подзвонила до свого водія. Він родом з Чернігова, що на північ від Києва. Він сказав: «Я в дорозі. Їду до своєї сім’ї. Вони в підвалі. Треба їх рятувати», - то був останній раз, коли я з ним розмовляла. Люди втікали з Києва. Коли я увімкнула телевізійні новини, побачила величезні затори на виїздах з Києва.
Алла декілька разів розмовляла зі своєю мамою і друзями впродовж наступних днів. Вона продовжувала думати про те, щоб сісти на потяг і поїхати до мами, щоб бути поруч із нею. Люди і далі залишали Київ. Алла почувалася відносно безпечно у себе в квартирі, в житловому комплексі, що в якийсь момент став для неї фортецею – трирівневий підземний паркінг, який міг служити як бомбосховище, адміністрація, охорона, весь персонал тут, на своїх робочих місцях.
Щоразу, коли лунали сирени повітряної тривоги, Аллі потрібно було приймати рішення, чи виходити в коридор, щоби вберегтися від уламків скла від вибитих вікон через незначні вибухи, чи спускатися до гаража, аби захиститися від сильніших бомбардувань та артилерійських ударів. Більшість ночей у наступні місяці жінка провела в гаражі у підвалі, спала в машині і заводила нових друзів, знайомилася з сусідами, коли вони ділилися одне з одним їжею та іншими необхідними речами. Це було в час, коли тривала різанина в Бучі та Ірпені – містечках північніше Києва.
- З кожним днем людей залишалося все менше і менше, оскільки багато хто вирішив виїхати», - згадує вона. – Але дехто, такі, як я, залишилися. Я завжди думала: «Гаразд, мабуть, я сьогодні не поїду, вже, напевне, завтра». А потім, наприкінці березня-початку квітня, коли колони танків, що прямували на Київ, були розбиті, повільно-повільно люди потягнулися назад додому…
Моя робота в Києві призупинилася і я подала заявку на допомогу у Великій Британії. В мене там друзі, тож я поїхала туди, бо, якщо чесно, хотіла втекти від війни. В цей час я не працювала, мені потрібна була перерва. Я мала де зупинитися в Лондоні, та й поїхала. Це була можливість. Якби в мене там була достойна робота, думаю, я б залишилася. Але я знала, що моя робота в Києві колись відновиться. Я була в Лондоні від червня і десь до вересня.
У вересні Алла приїхала додому, до Києва і знову почала працювати, незважаючи на щоденні завивання сирен повітряної тривоги, ракетні атаки та відключення води та електрики.
Я запитав, чи хотіла б Алла ще щось додати. Жінка відповіла: «Так!» Вона пильно глянула на мене: «Якщо вам це інтерв’ю щось дасть, зрозумійте, будь ласка, одне – росіяни дивляться на вас зверху - вниз… Що б ви не казали, що б ви не робили, вони ставляться до вас, як до менш розвинутих. В них лише одна думка: «Ми найкращі, бо ми рускіє».
І саме проти цього ми боремося.
Цю розповідь бездоганно відредагувала Синтія Рубін (Cynthia Rubin)
Переклала Софія Федак
